Львів-Київ-New York-Boston- Eastham і ще раз Eastham ( Частина 1)
Ну от, я знайшла час написати пост про те, як я добиралась майже два дні. Фоткати не було часу і бажання, хоча було що пофоткати, але в наступному пості будуть, бо я все-таки вже все-таки 5 днів, як не у Львові, трохи назбиралось :) Але у мене є багато цікавих історій.
Почалось все з чудової прогулянки по вечірньому Львову. Був вечір, і наша компанія їла собі смачний яблучний пиріг і гарно собі побалакала, потім всі пішли на Високий замок, було вже пізно. Було дуже затишно і тепло, дякую вам за те, що прийшли!Вночі я взагалі не спала, бо не хотілось, адже і так о 4 ранку вставати, не бачила сенсу. Батьки такі сумні були, мама ще й розплакалась. Батьки. 
Політ в Київ тривав всього лиш годинку, але це добре, це була така наче спроба перед "справжнім польотом". Сиділа біля вікна, а поряд зі мною хлопець з Кенії в дивній кольоровій сорочці. Я все оглядала і з дивним відчуттям дивилась, що там у вікні. Особливо мене напрягало крило, яке то піднімалось, то опускалось. То піднімалось, то опускалось. Хлопець з іронією дивився на мене і підсміхався, думав, що я боюсь :)
На пересадку чекала дві години, за цей час можна було полюбуватись цінами в кафе в аеропорту, купити пляшку води за 20 грн, бо в тебе нема вибору, бо з водою в літак не пускають. Пішла на посадку за 40хв до вильоту, мене перевірили, йду оце по Duty Free, оглядаю цей весь дорогущий непотріб, ще 15 хв до вильоту, два метри пройти до посадки і чую в гучномовці:"Пасажир Урбанська Світлана, просимо негайно пройти на борт" і знову це саме почути ще на двох мовах на цілу зону. Я з панікою почала бігти зі своїми торбами : "В чому взагалі справа, ще 15 хв??!". Але все було в порядку, так ще багатьох пасажирів кликали.
В літаку було просто купа євреїв! З пейсами, в капелюхах, в лапсердаках. З дружинами в якихось хустках - тюрбанах. Цього разу я була посередині, а поряд зі мною якраз отакі євреї. З одним з них я всю дорогу балакала. Мене цікавило, коли буде їжа, бо я вже була голодна. Поїздка була така приємна, і фільм можна було подивитись, і поспати, і музику послухати, і коцик був, і подушечка, і весь час напої возять :) Почали носити їжу, але тільки євреям! Оце так-так, буду, значить, голодувати 10 годин, треба було раніше думати! І тут мені кладуть перед носом коробку з їжею, і питають, чи мене якось-там по-єврейськи звати... Думала сказати, що так, ну бо їсти хотілось, але ну ні, це зовсім неправильно. Сказала, що ні. Єврей, з яким я вже встигла подружитись, вмовив мене взяти, мол, людина, яка це замовила, не хоче їсти. Дивлюсь, а там пише "Кошерна їжа" і ще щось по-єврейськи. Що за біда? А раптом це мені не сподобається, так буде не гарно з мого боку. Відкрила, а там нормальна їжа!!! Ура, я не буду голодна!!!Дякувати Богу!
Поїздка закінчилась, ура!!! Все пройшло добре :) Ще 2 години до автобуса, все так чудово, я все встигну :) І раптом - довжелезний коридор людей, які чекають на паспортний контроль. Люди, які вже були тут раніше, почали обурюватись, що такого тут ще не було. Пройшло півгодини. Черга ледве посунулась. І ще півгодини. Ще година, а у мене ні багажу, ні контролю... І до зупинки ще треба на метро добратись ( 40хв) і саме метро знайти. Шкода вже завчасно купленого квитка. Ну я помолилась, Бог знає, як все має бути, навіть якщо мені це не подобається.
Все закінчилось за 30 хв до автобусу. Метро знайшла за 15 хв до автобусу. Сіла. До автобуса 15 зупинок на метро. Довкола одні товсті і брутальні афроамериканки, якісь бомжі і растамани з барабанами... Купа непривітних і злих людей. І я зараз в найкращому місті в світі?? Справді? Куди я потрапила взагалі? 16:00. Мій автобус поїхав, я вийшла з метро. Шууух... Купа машин. Свистки регулювальників, і сотні людей, які йдуть в протилежну сторону, ніж я. Шок. Отут вже почало бути все ЗОВСІМ не так. Де моя зупинка? Як доїхати до Бостона, хтось знає? Питаю в людей. Ніхто. Купила сімкарту, яка коштувала більше, аніж мій телефон. Але це тут нормально. Вона того вартує, вже зараз я це оцінила. Але тоді мене ще більше пригнітило. Знайшла зупинку!!! Але всі каси закриті. О... ні. Купа поверхів автовокзалу, ескалатори, купа непривітних американців. Знайшла автомат, в якому можна купити квитки! Наступний автобус аж о 22.30. Що робити весь цей час? Куди подіти сумки? Мене ж мають зустріти о 23:00! А я тільки виїду. Намагаюсь дододзвонитись... Ніхто не бере трубку. Знову. Знову. Телефон розряджається. Cиджу на своїх сумках, все всередині калатає Треба написати емейл хоча б. Шукаю людей, хто має інтернет на телефоні. Мене відправили в Starbucks. Там є вайфай!! Ура!! Включила комп, чекаю на відповідь. Пройшло півгодини, ніхто не відписав. І не передзвонив. Відчуваю, як щось тече по спині... Пляшка води відкрилась, і я тепер вся мокра. І моя їжа. І весь рюкзак. Поряд сидить іспанець і дуже співчутливо на мене дивиться. Вже й комп почав розряджатись. Резеток поряд нема.
Тут я взяла себе в руки. Помолилась. Повитирала сумку. Взяла речі, знайшла туалет, переодягнулась в щось тепліше, привела себе в порядок. Дзвонить телефон! Мене зустрінуть, це чудово! Але всеодно.. Стільки часу без нормального сну. Весь план збився. Води нема. А все таке дороге. Дивлюся, пляшка стоїть в туалеті, повна води. Ну підозріло, раптом з неї хтось пив, а може там не вода. Взяла її, наче нова. Відкриваю, а корок - хрусь! Її ще не відкривали! Не вірю своєму щастю, дякую Богу. Знайшла розетку, сіла біля неї на валізу, зарядила телефон, дістала Біблію. Ну і отак чекала до прибуття автобуса.
Вже було досить пізно, довкола тинялось багато дивних людей. Особливо вразив якийсь чувак, з проколотими вухами КАРАБІНАМИ. Уявляєте, два червоних середнього розміру залізні карабіни висять у вухах!
Знайшла свою зупинку, там було купа мексиканок, я з ними побалакала, якийсь накурений хлопець з квадратною гітарою, в якої було всього три струни.Мало бути ще три. Він мені її дав потримати.
До мене підійшов якийсь чоловік, який нарешті був нормальний. Пристойно одягнутий, викликає довіру. У нього нормальна англійська, без сленгу. Ми з ним заговорились. Запитався, чи я не проти, щоб ми разом сіли, ну і зраділа, що не сидітиму біля когось підозрілого і зможу поспати в автобусі. Його звати Роджер. Він пройшов перший перевірку білету і махнув мені рукою, щоб я не забула біля нього сісти. Потім ми в автобусі ще трохи балакали. Він виявляється власник компанії по вибробленню сонячної енергії. Їхав з якоїсь зустрічі, але теж пропустив автобус, а машина в іншому місті. Потім я на сторінці в фб знайшла сторінку, присвячену ЙОМУ, він виявляється балотувався на якісь вибори в Каліфорнії. Але я про це не знала в автобусі. Лише про компанію. Я майже всю дорогу спала. Бостон красиве місто, обов'язково туди навідаюсь. Ми приїхали. 3 ночі. А мали приїхати о 4. Там є автобус до Істхема о 3.45! Ура! Я пішла до кас, дивлюсь Роджер неподалеку стоїть, пішов зі мною. Підійшла, він мені залишив свій номер, сказав, що якщо зі мною щось трапиться, чи якісь будуть проблеми, то щоб я дзвонила, що в нього є знайомі в тому місті, в яке я їду, і він допоможе, чим зможе. Коли він колись подорожував, то йому теж багато людей допомагали, і він радий би комусь так само допомогти. Мене це так вразило! Яке діло якійсь незнайомій людині до мене? Ми пішли до каси, а там закрито. До 6 ранку.І автомати перезагружаються, і я не зможу купити квитки на автобус. Роджер запропонував піти разом до трамвайної зупинки, бо йому вже пора їхати, щоб я не сиділа на одному місці. Але я лишилась на вокзалі. Хлопець на нічній зміні намагався для мене перезагрузити автомати пошвидше, бо я попросила, десь півгодини щось там копався, але в нього нічого не вийшло. Ну я до 6 тинялась, сиділа в неті. Заспокоїлась, я вже в Бостоні. Дивилась фотки усіх з Берліну, тішилась :)
Купила квитки врешті-решт, ура! Я за дві години буду на місці. На зупинці до мене підійшла дівчина з рюкзаком "Russia" і почала питати щось англійською. Секунду думала, чи то відповісти англійською і не казати, що я з України, чи російською. Але в мене на рюкзаку ленточка висить "Молюсь за Україну!" Ми з нею познайомились, мила така дівчина. Багато говорить, я таких люблю, є що послухати. Вона теж хоче в кінці літа подорожувати по США, і ми з нею домовились зробити це разом. Але всі люди, які з нами знайомились думали, що ми обоє з Росії, бо ми по-російськи говорили. А я їм така "Я з України! З України я, чуєте??!"
І отак ми з нею їхали цілу дорогу. Така гарна природа довкола, сонечко. Ми говорили про те, куди поїдемо разом, про навчання, про те, яке в нас буде круте літо... Обмінялись контактами. Все так гарно було. Я вийшла на своїй зупинці. Чекала на дівчину, яка мене мала зустріти. Luiba Bivol. Якась, напевно, білява висока американка. Так мені здалось по голосу. На зупинці зі мною китайці. Один з них запитався, як кудись-там доїхати, я не знала. Йому домогла якась жіночка, а він сказав так дуже офіційно "Я дуже ціную вашу допомогу! Ви мені так допомогли! Дякую!" Склав дві долоні і поклонився їй. Ого. Оце звичаї. Це гарно.
Сонце палить... А ось і моя машина!!! Цікаво, хто там...
(Далі буде)
Потім напишу про свою роботу, місто, нових людей і океан :)
Коментарі
Дописати коментар