Аварія ( Частина 4)
Взагалі-то вчора я хотіла вам написати два пости про океан і мою роботу або ж про круту вечірку, яку для таких, як я, влаштувала церква позавчора і як там було класно, але так склалось, що не вийшло.
Не знаю, чи вам буде це цікаво, але думаю, що цей пост мені допоможе скласти все до купи і щось зрозуміти з цього всього.
Я не передчувала нічого поганого. В мене вихідний на одній роботі, на вулиці сонячно, тепло і радісно. Я була на другій роботі, все було дуже гарно, і думала про те, як піду після неї на пляж, буду читати книжечку і засмагати, як повернусь з пляжу, піду в церкву на зібрання, як я спечу лазанью вдома опісля.
Після роботи заїхала додому, щоб взяти воду, коцик і книжку:) Переписувалась з мамою, яка вже зі мною попрощалась і йшла спати, і з Мартою. Вийшла з дому, як завжди дістала свій велосипед і поїхала по своїй вулиці. Одразу ж зустріла трьох дівчат, які повертались з роботи, я їм помахала і поїхала далі, не хотіла затримуватись, бо було вже по третій годині, і хотілось встигнути поніжитись на сонечку.
Їхала вниз по Samoset Road, спокійна сільська вулиця. Вона дуже рівна і дуже доглянута ( ну бо це Америка), є дві сторони, по якій час від часу їдуть машини і багато велосипедистів. Але загалом за 5 хв можна і жодну машину не зустріти. Багато знаків, які говорять про те, що велосипедистам потрібно уступати дорогу, про те, що швидкість не можна перевищувати до 30 - 40 км/год.
І оце звична вулиця, по якій я зазвичай їду на роботу і взагалі будь-куди.
Я була десь за 100 метрів до повороту на Великий Ставок І це мій останній чіткий спогад. Далі темрява. Я не відчувала болю. Просто НІЧОГО. Повна безсвідомість.
Відкрила очі і зрозуміла, що я в швидкій. Поряд лікар-американець, я лежу. Де я?? Що сталось?? В голові з"явились спогади про роботу, на якій я була сьогодні, але начебто була там тиждень, а то й більше тому. Згадала, що зараз літо, що я в Америці, але ніби-то це вже минуло... Раптом згадала, як Алєкс закривав двері швидкої, Гебі говорила, що все буде добре і поклала поряд мою сумку. Почала розуміти, що напевно я потрапила в аварію, але нічого не пригадую, і всеодно в голові купа питань. Я подивилась на сумку, вона в крові, нога боліла, я сказала про це лікарю, і він приклав льоду. Лікар розпитував, як мене звати, звідки я, скільки мені років, що я тут роблю, який сьогодні день. Я все пам"ятала, хоча сказала, що сьогодні 23 число, але я і так не знала, яке точно. А було 24. Зі мною начебто все було впорядку, і ноги, і руки, спина, шия... Відчувала, що щось не те з обличчям і попросила дзеркало. Капець. Три великі червоні царпини, одна з них на шиї. В роті шматочок зуба... Я майже заплакала. Що трапилось?? Що буде? Як робота? В скільки мені це все обійдеться? О Боже, я ж могла померти... Але я жива! І ціла! Нічого собі! Бог мене зберіг... Але для чого взагалі таке допустив? Але зберіг! Значить, я ще потрібна! Лікар щось говорив, я попросила води, спитала, де лікарня. Він сказав, що в Гіанесі. Ого! Та це ж 45 хв їхати! І це найближча! А що якщо б хтось справді помирав? Але лікар не зрозумів мого чорного гумору. ( фотки того, як я виглядаю, я вам не скину, вибачайте)
Оце я попала... В чужій країні. Сама. В аварії. Але я чомусь була повністю спокійна і хотіла, щоб мене пошвидше звідти забрали, бо я відчувала, що зі мною все впорядку начебто. Лікарям трохи це не подобалось. Мене завезли в відділ Emergency, поклали на ліжко. Якісь люди підходили, представлялись, перевіряли мене, обробили мої рани. Знайшли мої документи в сумці, це, мабуть, Алєкс або Гебі поклали.. але копії, оригіналів так і не знайшли в мене в кімнаті.
Сказали, що мені потрібно зашивати щоку, бо там рана наскрізь, і що треба піти до стоматолога.. Стоматолога? Тут? Ви жартуєте? Та все в порядку! Ніякої рани наскрізь, я спробувала язиком, ну, думаю, може, я не відчуваю просто. А з зубами вдома розберусь, там нічого страшного. Вони мене чомусь почали дратувати. Мене повезли на тамограму. Почепили на руку якийсь браслет з моїм іменем і всякими штуками. Там поплутали моє прізвище. Його і в Україні часто неправильно пишуть, але ви б побачили, як його записали! Qurbinski! Зробили тамограму, з головою все нормально. Виявляється, що я впала на ліву сторону голови.
Після цього я десь 20 хв чекала в коридорі, коли мене заберуть. Я весь час сиділа в телефоні, який розряджався, і який теж трохи постраждав, але цілий. І фотоапарат, і навушники. Надіялась, що хтось буде онлайн, але в Україні вже глибока ніч. Нарешті мене забрали назад в палату, по дорозі на стелі були якісь такі дзеркальні кулі, в яких бачиш своє відображення. Запиталась в лікаря, що це, а він сказав, що не знає! Каже, може то камери. Взагалі там такі комфортні лікарні.
Мені понадавали купу паперів, якихось знижок, буклетиків. Я пішла в туалет, мене втішило, що я ходжу! Після того мені сказали, що я вільна, дали мені рецепти ліків від нудоти, головного болю і обезболююче. Та в мене це все є з собою! І ще радили піти до стоматолога. Я сказала, що я кілька днів почекаю, а може потім і піду. Ну, лікарі відповіли, що то вже моя справа, щоб я зателефонувала і сказала номер моєї стрховки, бо її в мене з собою не було. І додали, що я вже вільна, дали мені номер мого боса, бо він попросив зателефонувати, коли мене забрати.
Після цього раптом нікому вже не було до мене діла, бо зі мною все впорядку, не треба нічого зашивати. Мене раптом почало нудити і боліти голова. Випила вугілля і пішла шукати телефон, бо мій вже розрядився, як завжди вчасно. Відповів Алєкс, сказав, що за 45 хв будуть, спитався, як я, я розповіла все і щось пожартувала. Ну і він сказав, що раз я жартую, значить, все впорядку. Але мене добряче все боліло і трохи нудило.
Мене пересадили в інвалідне крісло, хоча я хотіла лежати ще в ліжку і чекала на Джері. Пройшло 45 хв. 50. 60 хв. Змусила себе встати і знову піти до телефону. О, а в залі очікування Джері! Сказав, що в реєстратурі записано, що я вже пішла! От жесть! І що він вирішив мене сам пошукати. Спитався, як я.. Ну кажу, нєжданчік. Не очікувала такого. На це він сказав, що в житті купа неочікуваностей. Що кілька років тому його сина завезли в цю лікарню, і він вже не вийшов. Його сина застрелив міліціонер пострілом у спину. Я читала про це, в нього в Box Lunch цілий стенд з вирізками про це.
В машині я ще з ним говорила, розповіла, що я не пам"ятаю, як це сталось. А він натомість сказав, що знає водія, що з ним говорив, що той живе недалеко... значить, він не втік. Була поліція і багато різних деталей, це не так вже й важливо.
Я так хотіла додому. Закинула всі свої речі і заснула. Хоч голова тріщала і нудило. Прокинулась вночі і знову змусила себе спати. Зранку почувалась себе дуже навіть непогано. Повністю здорова, тільки трішки втома, спухла щока, і мені важко жувати і посміхатись і страшно болить права рука, хоча виглядає повністбю здоровою, певно забій. Нічого не можу нею підняти чи рухати, але через силу це роблю, бо хочу, щоб це швидше перестало. Вдома нікого нема, але у мене купа питань. Мене цікавило, як виглядає мій велосипед, думала, що все з ним впорядку, але я побачила оце... і була трохи в шоці. Я нічого не пам'ятаю!
Я зробила сніданок. Зайшла менеджер, сказала про роботу не переживати. В лікарні сказали, що витрати покриє поліція, якщо я звернусь туди протягом тижня, може, ввечері мене завезуть... В голові купа питань. Ніхто не пише, не дзвонить, ледве додзвонилась до батьків через скайп. Схоже на те, що нікому нема до мене діла. Ну нічого, зате Бог мене зберіг, значить Йому я потрібна. За це я вдячна.
Не знаю, чи вам буде це цікаво, але думаю, що цей пост мені допоможе скласти все до купи і щось зрозуміти з цього всього.
Я не передчувала нічого поганого. В мене вихідний на одній роботі, на вулиці сонячно, тепло і радісно. Я була на другій роботі, все було дуже гарно, і думала про те, як піду після неї на пляж, буду читати книжечку і засмагати, як повернусь з пляжу, піду в церкву на зібрання, як я спечу лазанью вдома опісля.
Після роботи заїхала додому, щоб взяти воду, коцик і книжку:) Переписувалась з мамою, яка вже зі мною попрощалась і йшла спати, і з Мартою. Вийшла з дому, як завжди дістала свій велосипед і поїхала по своїй вулиці. Одразу ж зустріла трьох дівчат, які повертались з роботи, я їм помахала і поїхала далі, не хотіла затримуватись, бо було вже по третій годині, і хотілось встигнути поніжитись на сонечку.
Їхала вниз по Samoset Road, спокійна сільська вулиця. Вона дуже рівна і дуже доглянута ( ну бо це Америка), є дві сторони, по якій час від часу їдуть машини і багато велосипедистів. Але загалом за 5 хв можна і жодну машину не зустріти. Багато знаків, які говорять про те, що велосипедистам потрібно уступати дорогу, про те, що швидкість не можна перевищувати до 30 - 40 км/год.
І оце звична вулиця, по якій я зазвичай їду на роботу і взагалі будь-куди.
Я була десь за 100 метрів до повороту на Великий Ставок І це мій останній чіткий спогад. Далі темрява. Я не відчувала болю. Просто НІЧОГО. Повна безсвідомість.
Відкрила очі і зрозуміла, що я в швидкій. Поряд лікар-американець, я лежу. Де я?? Що сталось?? В голові з"явились спогади про роботу, на якій я була сьогодні, але начебто була там тиждень, а то й більше тому. Згадала, що зараз літо, що я в Америці, але ніби-то це вже минуло... Раптом згадала, як Алєкс закривав двері швидкої, Гебі говорила, що все буде добре і поклала поряд мою сумку. Почала розуміти, що напевно я потрапила в аварію, але нічого не пригадую, і всеодно в голові купа питань. Я подивилась на сумку, вона в крові, нога боліла, я сказала про це лікарю, і він приклав льоду. Лікар розпитував, як мене звати, звідки я, скільки мені років, що я тут роблю, який сьогодні день. Я все пам"ятала, хоча сказала, що сьогодні 23 число, але я і так не знала, яке точно. А було 24. Зі мною начебто все було впорядку, і ноги, і руки, спина, шия... Відчувала, що щось не те з обличчям і попросила дзеркало. Капець. Три великі червоні царпини, одна з них на шиї. В роті шматочок зуба... Я майже заплакала. Що трапилось?? Що буде? Як робота? В скільки мені це все обійдеться? О Боже, я ж могла померти... Але я жива! І ціла! Нічого собі! Бог мене зберіг... Але для чого взагалі таке допустив? Але зберіг! Значить, я ще потрібна! Лікар щось говорив, я попросила води, спитала, де лікарня. Він сказав, що в Гіанесі. Ого! Та це ж 45 хв їхати! І це найближча! А що якщо б хтось справді помирав? Але лікар не зрозумів мого чорного гумору. ( фотки того, як я виглядаю, я вам не скину, вибачайте)
Оце я попала... В чужій країні. Сама. В аварії. Але я чомусь була повністю спокійна і хотіла, щоб мене пошвидше звідти забрали, бо я відчувала, що зі мною все впорядку начебто. Лікарям трохи це не подобалось. Мене завезли в відділ Emergency, поклали на ліжко. Якісь люди підходили, представлялись, перевіряли мене, обробили мої рани. Знайшли мої документи в сумці, це, мабуть, Алєкс або Гебі поклали.. але копії, оригіналів так і не знайшли в мене в кімнаті.
Сказали, що мені потрібно зашивати щоку, бо там рана наскрізь, і що треба піти до стоматолога.. Стоматолога? Тут? Ви жартуєте? Та все в порядку! Ніякої рани наскрізь, я спробувала язиком, ну, думаю, може, я не відчуваю просто. А з зубами вдома розберусь, там нічого страшного. Вони мене чомусь почали дратувати. Мене повезли на тамограму. Почепили на руку якийсь браслет з моїм іменем і всякими штуками. Там поплутали моє прізвище. Його і в Україні часто неправильно пишуть, але ви б побачили, як його записали! Qurbinski! Зробили тамограму, з головою все нормально. Виявляється, що я впала на ліву сторону голови.
Після цього я десь 20 хв чекала в коридорі, коли мене заберуть. Я весь час сиділа в телефоні, який розряджався, і який теж трохи постраждав, але цілий. І фотоапарат, і навушники. Надіялась, що хтось буде онлайн, але в Україні вже глибока ніч. Нарешті мене забрали назад в палату, по дорозі на стелі були якісь такі дзеркальні кулі, в яких бачиш своє відображення. Запиталась в лікаря, що це, а він сказав, що не знає! Каже, може то камери. Взагалі там такі комфортні лікарні.
Мені понадавали купу паперів, якихось знижок, буклетиків. Я пішла в туалет, мене втішило, що я ходжу! Після того мені сказали, що я вільна, дали мені рецепти ліків від нудоти, головного болю і обезболююче. Та в мене це все є з собою! І ще радили піти до стоматолога. Я сказала, що я кілька днів почекаю, а може потім і піду. Ну, лікарі відповіли, що то вже моя справа, щоб я зателефонувала і сказала номер моєї стрховки, бо її в мене з собою не було. І додали, що я вже вільна, дали мені номер мого боса, бо він попросив зателефонувати, коли мене забрати.
Після цього раптом нікому вже не було до мене діла, бо зі мною все впорядку, не треба нічого зашивати. Мене раптом почало нудити і боліти голова. Випила вугілля і пішла шукати телефон, бо мій вже розрядився, як завжди вчасно. Відповів Алєкс, сказав, що за 45 хв будуть, спитався, як я, я розповіла все і щось пожартувала. Ну і він сказав, що раз я жартую, значить, все впорядку. Але мене добряче все боліло і трохи нудило.
Мене пересадили в інвалідне крісло, хоча я хотіла лежати ще в ліжку і чекала на Джері. Пройшло 45 хв. 50. 60 хв. Змусила себе встати і знову піти до телефону. О, а в залі очікування Джері! Сказав, що в реєстратурі записано, що я вже пішла! От жесть! І що він вирішив мене сам пошукати. Спитався, як я.. Ну кажу, нєжданчік. Не очікувала такого. На це він сказав, що в житті купа неочікуваностей. Що кілька років тому його сина завезли в цю лікарню, і він вже не вийшов. Його сина застрелив міліціонер пострілом у спину. Я читала про це, в нього в Box Lunch цілий стенд з вирізками про це.
В машині я ще з ним говорила, розповіла, що я не пам"ятаю, як це сталось. А він натомість сказав, що знає водія, що з ним говорив, що той живе недалеко... значить, він не втік. Була поліція і багато різних деталей, це не так вже й важливо.
Я так хотіла додому. Закинула всі свої речі і заснула. Хоч голова тріщала і нудило. Прокинулась вночі і знову змусила себе спати. Зранку почувалась себе дуже навіть непогано. Повністю здорова, тільки трішки втома, спухла щока, і мені важко жувати і посміхатись і страшно болить права рука, хоча виглядає повністбю здоровою, певно забій. Нічого не можу нею підняти чи рухати, але через силу це роблю, бо хочу, щоб це швидше перестало. Вдома нікого нема, але у мене купа питань. Мене цікавило, як виглядає мій велосипед, думала, що все з ним впорядку, але я побачила оце... і була трохи в шоці. Я нічого не пам'ятаю!
Я зробила сніданок. Зайшла менеджер, сказала про роботу не переживати. В лікарні сказали, що витрати покриє поліція, якщо я звернусь туди протягом тижня, може, ввечері мене завезуть... В голові купа питань. Ніхто не пише, не дзвонить, ледве додзвонилась до батьків через скайп. Схоже на те, що нікому нема до мене діла. Ну нічого, зате Бог мене зберіг, значить Йому я потрібна. За це я вдячна.
Коментарі
Дописати коментар