Гра образів

Довкола суцільна тайна.

І якби ж її розгадати.

Можливо, якщо стати тінню, якщо розчинитися у всьому і стати частинкою всього, проникнувши у кожний порух життя, відчувши, де є справжня життєва сила, а де суцільне притворство, суцільне марево.

Якщо б залізти на височезний шпиль, коли морозний лютий вітер своєю силою витягне з тебе дух, який розлетиться на мільйони маленький сріблястих частинок. Їх потім рознесе вітер, й вони потраплять водночас у кожну душу і кожен момент.

Якщо б не мати імені й не відповідати за ту особу, ким я є, бо я не знаю, хто це, бо ,навіть відійшовши від дзеркала ,я забуваю свій образ, і в уяві виникає тінь себе, того, кого я вважаю, що я є. Ця тінь зі скла, яке б’ється під час сильного вітру, бо погано рами вікна тримають шиби.  Який ж це сильний вибуховий звук, коли ті шиби так раптово вибиває, коли начебто магія змінює скло на пісок, який залишається  після вітряного дня. 

Хтось той пісок збирає, а потім взимку посипає ним вулиці, щоб не було так слизько. Без цього піску було б більше неприємних ситуацій, більше синців. Він начебто нас береже.

Чим більше вікно, тим більші шиби. Тим більше піску. Тим більше безпеки.

Якби замінити вікно на двері. Крізь двері можна увійти у щось нове, а через вікно лише спостерігаєш і бачиш. Якщо піти назустріч тому, що ти бачиш у вікні, то твоє життя закінчиться, ти впадеш, розіб’єшся або ж щось поламаєш. Але через вікно заходить світло, без нього ми б нічого не бачили і осліпли. Тому вікна потрібні, просто треба бути обережними  з ними.

Хтось подзвонив у дзвоник. Нікого. Від морозу у дзвоника якісь неполадки, і він часто дзвонить сам по собі. Дивина. Треба його полагодити, бо через постійну фальшиву тривогу починаєш не звертати уваги на нього. Навіть коли справді хтось прийшов. Краще взагалі його зняти, хай краще стукають чи гукають за мною. А ще мобільний зв'язок і фейсбук. Чудові винаходи людства! Кому потрібен тоді дзвінок?

Вже вп’яте хтось дзвонить. Це вже починає дратувати. Дивлюсь у вікно. О, Радість. Ну заходь. Чайочку? Булочок? Хочеш кекс? Сама пекла. Та вона не хоче заходити. Каже, що вже нема місця в мене вдома. То я повикидала весь мотлох з вікна ( о, ще одна цікава властивість вікна) і запросила її. Чаюємо. Балакуча вона дама. Водночас дуже стримана. Водночас світла. Як добре, що приходять гості. Якби вони не приходили, ми б, мабуть, взагалі не прибирали вдома. Але не тому я люблю гостей. А прибирання мені і так до вподоби.  Так-так, вам теж раджу.

Інколи ввечері взимку, коли їдеш у пустому трамваї біля вікна, вогні ліхтарів  у темряві  з холоду створюють дивний образ. Видно спокійне і дивне обличчя в масці, наче з білого ластику. Воно розмите. Але зовсім не моторошне, від нього лине спокоєм. Туманним, тягучим спокоєм. Воно зникає, коли ти йому посміхнешся.  Всі туманні істоти зникають, коли ти виходиш з заціпеніння і йдеш з ними на контакт. Вони ж бояться тебе. Більше не їздити пустими трамваями.

Але я так люблю пусті трамваї ввечері. Можна вічно намотувати у них кола і малювати візерунки на вікнах. Тудух-тудух. Мене в них завжди можна знайти або хоча б відчути.