Біля фонтану

Я вмираю від спраги тут, біля фонтану.

(Річард Вілбур)

 Усе змінюється.

Колись на вихідних насправді не було чим зайнятись : я просто тинялась вуличками, щоб не сидіти вдома, дивилась на світ, але насправді нічого не бачила. А зараз від кількості подій і справ, які чекають, просто кругом йде голова. Весь час потрібно робити вибір. Від нього багато залежить. Але часу так мало, що навіть не стає його на те, щоб подумати опісля, чи ти справді добре вчинив. Це не тішить, але маємо, що маємо.

  Колись усі здавались щасливими, а я лише киснула за стіною своєї відчуженості й безумства, яка й досі інколи не хоче мене залишати. Але я з нею борюся, чесно. Вона мені не давала побачити людей справжніх, та й зараз дозволяє інколи забути це видіння, бо заглиблююсь у свій егоїзм. Але я борюсь з ним, чесно.

   Чомусь хочеться назвати нашу планету Стогнучою. Бо, якщо подивитись на тих втомлених людей, які сновигають вулицями, іншого висновку й не зробиш. Кожен з нас хворіє на амнезію, бо ми забули, звідки ми прийшли. Забули навіть про те, що забули щось. Отака-от епідемія, такий наш діагноз. Як думаєте, чому ж ми при народженні плакали? Саме тому, що нас забрали звідкись, де нам було добре, і сказали, що ми маємо бути тут. Ну не нас забрали, ми самі звідти втекли, такий зробили вибір, вчинивши злочин проти нашої істинної чистоти, з якої ми походимо. Зробили вибір, від нього багато залежало, але нам бракує часу, щоб подумати про нього, а ще у нас амнезія. Не весело, правда? Зовсім не весело.

   То що за амнезія така? Зветься вона брехнею. Брехня і зло мають цікаві властивості : вони дають забуття. У нашій уяві добро постає чимось таким беззахисним, наївним і навіть ефемерним, так, наче не можна вижити, якщо твоє серце повне любові. Як це правдоподібно, чи не так? Протистояння добра і зла. Таке знайоме словосполучення, його часто можна зустріти в проблематиці різних художніх творів, особливо в казках. Саме з ними добро і зло, коли про нього пишуть в одному словосполученні, мені й асоціюється. Знаєте, така зла носата відьма і маленька тендітна принцеса. Таке воно ванільне, таке далеке, таке нереальне, як і те тридев’яте королівство. Але ж стій. Це цілком реально. Це тут, це з нами, це в твоїй і моїй голові. Воно володіє тобою, і ти знаєш, що ти вибрав. Ти знаєш, що ти втратив, якщо твоє серце шукає, болить і пече. В той момент, коли ти робив комусь боляче, як вважаєш, в кого залишився більший осад : у тебе чи у тієї людини? Страждають обоє. Людина буде повертатись у спогадах до того моменту, коли потрібно буде підтвердження, що вона нічого не варта, а ти просто додав ще одну цеглинку до своєї і без того величезної стіни. Став гіршим. Для чого, скажи? Твоє серце шукає світла. Щодня ти тільки й мрієш, щоб хтось тобі посміхнувся щиро, сказав щось хороше, обійняв тебе. Перевіряєш, чи не подзвонив хтось, не написав. Бо так хочеться, щоб тебе любили. Поволі розчаровуєшся в цьому, бо ти ж наче старався, наче вважав когось своїм другом. Але все розвалилось, це все наша недосконалість. І це ж так, усі ми втекли звідти, з нашого Дому, як нечемні діти. Ми страждаємо собі тихесенько, навіть не розуміючи, що хтось поряд з тобою почувається так само. Усі ж утікачі. Люди тут, щоб повернутись, для того, щоб навчитись любити. Любов – це не жарти, це не почуття, а справжня майстерність (тільки не плутайте з талантом), яку потрібно вдосконалювати. Вона є жертвою, крадіжкою, бо кожного дня потрібно вкрасти у себе трохи часу і сили, щоб любити. Любов є світлом, від якого трава стає зеленішою, сонце теплішим, сміх гучнішим, щирішим, вона зцілює наші рани, які ятрять серце. А зараз прокинься, тобі пробачили твою сліпоту, тебе прийняли і люблять. Зрозумій, що людина, як сильно б вона не намагалась, ніколи не подарує тобі повноти. Бо всі ми втікачі…