Подвійне життя

Втомилась жити цим повійним життям.

Ні, я не буду зараз розповідати про те, що насправді я - це не я, і каятись в лицемірстві. Ні, я завжди я. Буду говорити про інше.

Чому людина така незрозуміла? Наче в голові є якісь проблиски знання і навіть розуміння того, що "На все свій час. Час любити, час помирати... і т.д." Але що не тоді не так?
Чому, коли приходить осінь з якимсь розумінням того, що ось час навчання, час сидіти з чайочком над книжками, загорнувшись в плед, тобі хочеться покинути це все, хочеться літа і свободи, і внутрішнього душевного прагенення було б, мабуть, забагато для того, щоб покорити Еверест. А влітку, навпаки, якось хочеться посидіти вдома, нікуди не йти... Але випихаєш себе на вулицю, бо ось же воно літо-літечко довгоочікуване, сльозами виплакане! Якби було добре насолоджуватись тим, що маєш, насолоджуватись кожною секундочкою, розсмакувавши її. Тоді життя було б те, що треба. Тоді б не залипав над літніми фотками, пускаючи слюні і думаючи : "От чого я була така дурепа, киснула чогось, краще б відірвалась тоді на повну!" А ні, не все так просто. Треба щось з собою робити нам усім. Бо життя мине. Ото ти вчорашня школярка, яка думала про своє майбутнє студенство, сьогоднішня студентка, яка думає, що, мабуть, бути матір"ю- це найкраща  в світі робота,  і завтрашня бабуся, яка буде до кінця свого віку жаліти про втрачені моменти. А де там між тим усім загубилось таке просте поняття як сьогодні? Чому людина так зажди все ускладнює? Ото скаржаться, що можуть використовувати свій мозок всього лиш на 10%. Та чого вам скаржитись? Ви і з 10ма відсотками тут такого накрутили в цьому світі, що хіба сісти і плакати. Все просто.

Найкраще жити сьогодні. Краще не буде.