El mundo ve a la persona

Часом ми знаходимо старі фото. Історії людей, без яких би тебе не було, зачаровують... Хто ці такі знайомі незнаймці?

Так хочеться у їхніх історіях віднайти себе, віднайти частину своєї сутності, доброї чи поганої, віднайти частину свого сенсу.

Раптом відчути себе частиною чогось великого, якогось великого плану.

На хвильку задуматися, що хтось можливо також оглядатиме твої фото, оцінюватиме твій вигляд, порівнюватиме з собою та буде намагатися знайти в твоїх очах щось таке глибоке і невловиме, наче намагатиметься прочитати усю сутність твоєї душі, яка ніби викарбувана дрібненьким шрифтом на рогівці. Від цього якийсь урочистий трепет й піднесена тривога б'ється всередині... А що якщо нічого не прочитають? А що якщо не буде кому прочитати?

Камінне забуття так важко кидається на наші плечі, коли осмислюєш усю циклічність життя. Це змушує рухатися, рухатися під тиском вібруючих ударів цокання годинника, який підгянає й женеться то за тобою, то ти за ним. Та кров полум'яно біжить у венах твоїх рук і горла.

У цій скаженій погоні парадоксально може вміщатися тягуче відчуття заповільненості. Щось у тобі біжить швидше, аніж реальність, і ця безглузда невідповідність змушує кричати, щоб звуком наздогнати те, за чим не встигаєш.

Як же ж дивовижно переплітаються наші долі... Всі наші життєві переживання, думки, щасливі моменти одного дня можуть поміститися в одну фразу у чиїхось спогадах. Наскільки це важливо, чи, може, неважливо це?

Є сила творити кожен день, наче тримаєш у руках чарівну паличку, наче з твоїх рук виходять іскри, що магічно вимальовують кожен день, що так фантастично змінюють долі людей довкола. І це означає, що твої життєві порухи мають цінність. А буває, що не ти сам твориш ці іскри, вони підвладні комусь. А ти міцно заплющуєш очі і бажаєш прокинутись з цього падіння. В ці дні безглуздої невідповідності світ дивиться на людину, а людина дивиться на світ. І нічого не відбувається.

Хоча дуже б хотілося.