З зав'язаними очима

Часом (все частіше і частіше) ходіння по життю нагадує мені оцю дивну гру, яка постійно спантеличує мене, але вона мені  дуже подобається, знаєте, коли тобі зав'язують очі, розручують, і ти в темряві мусиш впіймати когось, орієнтуючись лише за звуками плескання рук. Людоньки, як ж це скоже. Ось тебе вже розрутили, ти поняття не маєш, куди тобі правильно рухатись, в яку ти сторону йдеш... Виглядаєш досить безглуздо. Врізаєшся кілька разів в стіну, потім в двері, шпортаєшся, вже от-от когось зловив...

Правда, я не дуже люблю, коли життя порівнюють з іграми, ну знаєте, типу, коли кажуть: "Життя -це гра, а ми в ній всі актори" чи "Життя - це гра, переможець тільки один". Така якась світська правда, хай би їй пропасти.

Краще, коли його порівнюють з подорожжю. Подорож - це тимчасово, подорож має кінцеву мету, в подорожі не важливо, скільки разів ти загубив валізу, скільки разів програвав, бо усі події подорожі творять усю її картину - те, що ти будеш згадувати з посмішкою. Вже Вдома.